З Росії (Самара), 15.11.22

По життю я звик розраховувати на себе, ну і на своїх близьких. Тому, коли вперше почув про Pristanište, поставився до цього досить обережно… навіть насторожено.

І до останнього вагався: “а чи варто?“. Але все-таки вирішив, що варто. Написав заявку, скоро відповіла Олена. Очікував побачити різні прапори, гасла, заклики, почути плач дітей, смуток і тугу. Але коли зайшов у ворота притулку, переді мною відкрилася зовсім інша картинка. За вуличним столиком спілкуються спокійні, радісні люди, обговорюють мистецтво і не тільки, діти грають у щось на вулиці. Але це не головне. Головне, що увійшовши в ворота я занурився в тишу, гармонію, благодать.Чого дуже не вистачало в останні тижні: постійна метушня, поспіх, нескінченні хостели з товкучкою людей. А тут тиша, час ніби застиг. Людині по суті, потрібно зовсім не багато-будинок, тепло і їжа, ну і підтримка, звичайно.Тут є все. І це здорово.

Спасибі вам!