– Ну, ви знаєте: Суми – це 18 км від кордону з Росією. Уранці 24 лютого 2022 року танки їхали швидко. Вони в’їжджали в місто, а ми збирали валізи, на збори у нас було приблизно півгодини. Упакували, звісно, зовсім не те, що потрібно. Я не взяла жодного спортивного костюма, жодного взуття, у якому можна ходити навесні. Зате взяла ошатні речі, наче збиралася у відрядження. Начебто й розуміла, що ми їдемо невідомо на скільки, але судячи з того, що опинилося у валізах, – ніби грала в гру «збери все найкраще», і ця гра має ось-ось закінчитися.
Смішно і боляче згадувати.
Їхали ми світ за очі, точніше – в нікуди. На виїзді встали в затор, швидкість – 10 км, машин море, всі гудуть, чути якісь постріли, ніхто нічого не розуміє, всім страшно. Близько 3-ї години ночі 25 лютого, опинилися у Вінниці. Я сказала – все, далі їхати не можу. Зняли квартиру і прожили в ній місяць, поки ЗСУ не звільнили Суми. Наступного ж дня повернулися і до останнього часу залишалися там. До Києва переїхали після того, як поруч стався приліт, дивом не влучило в наш будинок… У Києві, звісно, все-таки спокійніше. Але важко. Заплющуєш очі – якісь раптом стежки сумські сняться, якими ходила до школи, якісь куточки, про які, здавалося, забула назавжди. Рідні, друзі залишилися в Сумах. Відвідую їх часто.
У травні 2023 року я поїхала в Іспанію, у Сеговію, на міжнародний форум правозахисників. Планувала там говорити про те, що відбувається в Україні, що ми відчуваємо через 1,5 року війни, як живемо під дронами. Мені було важливо всім розповідати, як у нас тут насправді. Про це не напишуть у новинах і навряд чи передадуть по телебаченню будь-якої країни. Це може розповісти тільки свідок, – я. Мій виступ, звісно, був дуже емоційним. Здається, я навіть плакала. Але до цього багато людей у залі, схоже на те, взагалі не знали, що таке Суми, де вони там. А тут хоча б вбили це дивне слово в Google map. Там же, на форумі, я познайомилася з представниками Pristanište. Вони сказали: ми орендуємо шелтер у Будві, там можна зупинитися, давай привеземо ваших людей? Нехай хоч два тижні посплять у тиші.
Я спочатку поставилася до цього скептично: ну що це за двотижневі канікули від війни? Але потім вирішила спробувати. У липні 2023 року ми відправили в Pristanište першу групу – студенти, сироти, батьків втратили на війні. Я не знала, що з цього вийде, і думала, що буду спиратися на їхні враження. Сподобається – продовжимо, ні – припинимо. Молодь повернулася в захваті: спасибі, спасибі, було супер; ми, нарешті, видихнули! Вони гуляли Будвою, ходили на море, загалом, поводилися, як звичайні підлітки, а не як діти, змушені жити у війні. Через місяць ми відправили в Pristanište ще одну групу. Так усе почалося.
Певний – недовгий – час я була в Сумах депутатом обласної ради. Пішла туди з ідеєю реформувати систему шкільної освіти, щоб вчителі більше займалися творчістю і дітьми, менше – паперовою тяганиною, звітами і планами. Але почалася війна, і стало не до тонкощів викладання у школах. Проте мої знайомства з учителями дали змогу знаходити дітей із малозабезпечених, неповних родин, яких справді треба хоч на якийсь час вивезти з війни. І два тижні в Pristanište – по суті, їхній єдиний шанс.
Ще від мого депутатства в мене зберігся контакт із головами сільських адміністрацій Сумщини. Вони теж знають, хто в селищі залишився сиротою, хто втратив на війні чоловіка. Мені дуже важливо, щоб усе було прозоро і справедливо.
Як історик я не могла не думати про те, як це все могло статися. Накладала на цю війну кальку минулого. Росія на сьогоднішній день, як не крути, залишилася імперією. Хоч би якими словами ми позначали режим, схема, за якою складено вертикаль російської влади – імперська. Будь-яка імперія повинна тримати народ у страху і час від часу відволікати від внутрішніх проблем, безгрошів’я, бідності – і переорієнтувати на пошук зовнішніх ворогів. За пошук зовнішніх ворогів відповідає телевізор. Він навіює наратив: «Ми – велика Росія, світ повинен нам підкоритися». Через це проходили всі імперії, це одна й та сама модель, тільки осучаснена. Поки імперія в силах підживлювати ідеєю величі розуми своїх громадян, вона існує. Росія – поки що – може. Але всі імперії закінчуються розпадом. І, як правило, цей розпад починається не ззовні, а зсередини. Коли і як це станеться в Росії – не знаю.
Сама я в Pristanište була вперше влітку 2024 року, через рік після запуску програми «Поспати в тиші». І тоді багато чого зрозуміла. Здавалося б, що таке два тижні? Ти приїхав з-під бомбардувань, тобі показали мирне життя – і ти знову повертаєшся у війну?.. Але, розумієте, від початку війни ми, українці, варимося в одному й тому ж котлі проблем. Це не проблеми з розряду «знайти роботу», «купити квартиру», – не ті, з якими стикаються всі люди на світі. Наші проблеми – «куди сьогодні прилетіло?», «який підлітний час до мого будинку?», «як заснути, коли чуєш вибух?» і «що робити, якщо дитина вирушила до школи, і тут оголосили повітряну тривогу?». Кожна ніч – із нескінченного фільму жахів, коли із заходом сонця вилазять якісь монстри і вампіри. Ти боїшся заплющити очі: заплющиш – почнуть падати дрони. І думаєш: хоч би не на нас. Це неймовірно вимотує. Просто перестаєш вірити, що в житті взагалі буває щось хороше. А тут – раптом! – на тебе чекає поїздка до моря. І ти вже за два тижні подумки збираєш валізу – і оживаєш, починаєш думати, як звичайна людина: «Що треба купити?» «Що треба встигнути зробити?» «А куди я поділа той самий улюблений купальник?» І вперше за три роки чекаєш чогось хорошого.
А потім ти потрапляєш в оточення людей, які не охоплені страхом. Не здригаються, чуючи грім. Вони навіть рухаються інакше – як спокійні, щасливі люди. І ти цим просочуєшся. Страх заразний, але й щастя теж. Так, безумовно, – ти знаєш, що повернешся в ту саму війну. Але повертаєшся відпочившим, і – добрішим, ніж їхав. А добро дає сили, – на відміну від зла й ненависті.
Загалом, що я хочу сказати. У Pristanište українська молодь не тільки два тижні проводить поза війною, купається і засмагає. Вона тут знову починає вірити в добро. Це важливіше за море і сонце. Можливо, це взагалі найважливіше за все.
Интервью записала
