Я народився у Свердловську, але я громадянин Сербії і живу на Балканах із 17 років. Так вийшло внаслідок історичних перипетій і шпигунських пристрастей, у яких брали участь мої предки. Сім’я мого діда по материнській лінії жила в Хорватії. У 1920-х роках двоє молодих хлопців – дід і його брат – сплуталися з місцевими комуністами. Комунізм був у моді, це було круто, прогресивно і небезпечно. Щоб уникнути неприємностей із югославською королівською поліцією, моя прабабуся відвезла синів до Парижа. Там їх обох завербувало радянське ГРУ. Брат діда поїхав за завданням до Японії, став учасником групи Зорге, помер у японській в’язниці. А дід у Парижі одружився з моєю бабусею (вона з єврейсько-польської сім’ї), після чого його відправили – від ГРУ, ясна річ – до іншої європейської країни. Бабуся ж із двома доньками опинилася в Москві. У 1941-му радянський уряд вислав їх в евакуацію до Свердловська. Майже через 20 років, наприкінці 1950-х, туди на стажування з Югославії приїхав молодий серб – мій майбутній батько. Зустрів мою маму. Народився я.
У родині мами говорили російською. У сім’ї батька, звісно, сербською. Я щоліта приїжджав зі Свердловська до Белграда на канікули. Сербську вчив сам, за коміксами, ні на які мовні курси ніколи не ходив. Але головне, тут, на Балканах, я вчився вільного, не радянського життя і думок. Югославія була, звичайно, соцкраїною, але не «совок». Як мінімум, тут були відкриті кордони, ти міг їздити майже всією Європою.
У 16 років мене викликали в «органи», у КДБ. Якщо є щось, що ніколи не змінюється – це адреса «контори» у Свердловську: вулиця Леніна, 17. Підозрюю, царська охранка розташовувалася саме там. Зараз там, зрозуміло, офіс ФСБ. У конторі мене акуратно запитали: хлопчик, яке громадянство візьмеш, мамине чи татове? Я не думав ні секунди. Через рік, закінчивши школу, я вступив на юридичний факультет Белградського університету. Коли мене просять відповісти одним реченням, що змінилося в моєму житті після від’їзду з СРСР, я відповідаю: «Я став щотижня купувати в кіоску журнал Time».
Навчаючись на юрфаці, я пішов працювати в російську редакцію «Радіо Югославії» – щось на кшталт російської служби BBC, але на Балканах. Мене туди взяли, бо в мене була вільна російська. Уже працюючи як юрист, я ще довго з ними співпрацював. А після перебудови в Росії писав для «Радіо Свобода» і « Незалежної газети».
Югославська війна починалася в мене на очах. У якомусь сенсі це було схоже на те, що зараз сталося з Росією: поступово політична ситуація ставала гіршою і гіршою, але здавалося, що до найгіршого не дійде. Тому 2014-го, коли Росія захопила Крим і спровокувала заворушення у східних областях України, у мене було відчуття, що РФ діє за методичкою, складеною в Югославії 1990-х – 2000 років. Коли в будь-якій країні виникає агресивний диктатор, якому вдається отримати народну підтримку, подальше легко передбачити. Усі події розгортаються за одним сценарієм і закінчуються війною. Так було в Німеччині 1930-х, так було в Югославії – слава Богу, до газових камер не дійшло, – так зараз відбувається в Росії. Ті ж грабіж і свавілля під виглядом патріотизму. І закінчується все однаково погано для всіх, але насамперед – для народу і країни, яка дозволила своїм диктаторам це створити. Винятків не буває.
Нещодавно хтось звернув увагу, наскільки образ російського співака Шамана, улюбленця Путіна, схожий на образ юного нациста з фільму «Кабаре» Боба Фосса. Я не думаю, що це свідома калька. Упевнений, що ні. Припускаю, що автори кліпу з Шаманом «Кабаре» навіть не бачили. Швидше, історична закономірність: якщо ти дотримуєшся подібної парадигми, ти приходиш до того самого візуального образу, до того самого способу думок і способу дій.
У Чорногорії я живу майже 18 років. Не можна сказати, що Чорногорію я люблю більше, а Сербію менше, або навпаки. Я люблю конкретні місця. Белград люблю за атмосферу, у нього унікальний «белградський дух». Люблю сербські середньовічні монастирі – там приголомшливий фресковий живопис. Варто з’їздити, наприклад, у монастир Мілешева, він прямо на сербсько-чорногорському кордоні, у Приєпіллі. І проїхатися з Белграда вздовж Дунаю, повз румунський кордон, до Залізних воріт – краса вражаюча. А що я люблю в Чорногорії – це все видно на моїй сторінці у Facebook. Там безліч фоток, просто якесь побутописательство чорногорського життя. Я з 9 років, коли мені подарували фотоапарат «Смена», захоплювався фотографією. Знімав усе, що вражало і дивувало. Потім трохи охолов. З появою смартфонів усе повернулося.
Я став волонтером Pristaniste, бо в березні 2022 року відчув, що маю щось робити. У перші дні війни в Подгориці організували мітинг на підтримку України. Я сів у машину і поїхав із Херцег Нові на цей мітинг. Це був абсолютно природний порив. Потім став читати сербські газети. Здивувався, наскільки деякі про-путінськи подають події. І багато людей підтримують Росію, виходячи з доктрини: «Все, що робить Путін – правильно». Для сербської аудиторії (у журналі «Время») я став розповідати, що насправді відбувається з Росією і росіянами, що пише російська преса, як режим розправляється з тими, хто проти війни. Потім познайомився з волонтерами з Pristaniste. Було зрозуміло, що і росіянам, які втекли від режиму, і українцям, які втекли від війни, потрібна допомога з чорногорською мовою і розумінням чорногорських реалій. Перекласти, пояснити, розтлумачити. Це те, що я завжди вмів. Тим і займаюся.
Що я хочу сказати українцям і росіянам, які не згодні з війною?
Я вас розумію.
Я знаю, що це таке – коли життя раптом ламається. Пам’ятаю себе і свою країну в 1993-му році, на піку зубожіння, економічної та політичної блокади, санкцій і краху надій. Пам’ятаю свій відчай. Мені здавалося, це на все життя. Але ні, ні. Так що, хлопці – те, що зараз із вами відбувається, це не назавжди. Це скінчиться. Є перспектива. Робіть, що можете, щоб цю перспективу наближати.
І ще ось що. Шукайте підтримку в природи. Адріатичне узбережжя – це ж щось особливе. Навіть одні й ті самі місця виглядають завжди по-різному. Я часто катаюся Чорногорією просто так. Якщо накочує туга, можна виїхати… наприклад, у напрямку до Улциня. Одного разу я відвіз туди молоду пару, біженців із Росії. Вони зупинилися в Рісані і явно перебували в депресії. Рісан дійсно взимку може нагнати тугу. Ми сіли в машину і поїхали на південь. Дорогою, десь після Доброї Води, вони почали оговтуватися. Приїхали у Валданос, – це бухта поруч з Улцинем, над якою суцільні оливкові гаї. Пішли гуляти цими гаями, і мої супутники просто за якихось півгодини вийшли зі своєї рисанської нудьги й апатії. Якщо вам важко, з’їздіть у Валданос. Перевірене місце, відроджує.
